The Serhii Prokofiev Severodonetsk professional

   Сергій Параджанов (1924-1990 рр.) – український та вірменський кінорежисер, сценарист та композитор Один із представників хвилі «українського поетичного кіно». Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу. У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році - Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно) народного артиста УРСР Державну премію України ім. Т. Шевченка.

   Найвідоміша його робота - «Тіні забутих предків» (1964). Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, певність й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

   Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

   1967 року Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

   Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

   Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер - Сергій Юткевич. Таким чином на сьогодні існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Армен фільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати та видрукувати всього лише 143 копії.

   9 січня 1924 року народився Сергій у родині антиквара, був третьою дитиною в сім'ї. Батько Параджанян Йосиф Сергійович, мати Бежанова Сірануш Давидівна.Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками», технічні предмети тягнули на «трійку», проте вирішив вступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». У роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії. В 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії Тбіліської консерваторії Московської консерваторії Всесоюзного державного інституту кінематографії 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер постановник.

   З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені».

   У Києві Параджанов зустрічає і свою другу дружину – Світлану Щербатюк. Він одружується з нею в 1955 році, а вже через три роки у них народився син Сурен. Незважаючи на те, що пара розлучилася у 1961 році, Світлана та Сергій продовжували зберігати близькі відносини.

   Тоді ж Параджанов влаштовує вдома своєрідний інтелектуальний салон, де точаться суперечки про мистецтво, а також демонструють вітчизняні та зарубіжні фільми, недоступні в широкому прокаті. Молодий режисер попадає під приціл «компетентних органів».

   Переслідування і арешти. У роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

   В 1971 повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення, в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм».

   Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук'янівській тюрмі, колонії в Алчевську. Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Більшого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. Тільки завдяки міжнародній кампанії протест убув звільнений 30 грудня Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.Луї Арагон 30 грудня 1977.

   У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні та збираюся вмирати у Вірменії». А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився.

   Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії 25 липня